У затіненому просторі біля Аскольдової могили, де київська тиша часом здається густішою за повітря, з’явився новий знак пам’яті. На металевій стійці, серед дерев та старих кам’яних хрестів, встановлена меморіальна табличка, присвячена Дмитру Коцюбайлу — «Да Вінчі», одному з найвідоміших добровольців сучасної України, командиру штурмового батальйону «Вовки Да Вінчі», Герою України.
Світлини з цього місця передають тільки частину атмосфери. У живу вона глибша. Тут не говорять голосно. Тут зупиняються. І майже кожен, хто читає рядки на табличці, робить це повільно — ніби намагаючись встигнути відчути людину за словами.
Життя, яке стало частиною української історії
Дмитро Коцюбайло народився в Івано-Франківській області. Художник за талантом, воїн за вибором. Його позивний «Да Вінчі» з’явився задовго до того, як про нього дізналася країна — друзі дали його за мистецькі здібності.
У 2014 році Дмитро пішов добровольцем на фронт. Йому було всього 18. Відтоді війна стала його буденністю, а фронт — місцем, де він дорослішав швидше за всіх своїх ровесників.
Він брав участь у визволенні Карлівки, Пісків, Авдіївки. Пережив важке поранення й повернувся. Командував підрозділом, який пізніше став легендарним. У 2021 році отримав звання Героя України — першим серед добровольців прижиттєво.
Про нього часто говорили як про “людину, яка не знала страху”. Але його побратими завжди уточнювали: “Страх він знав. Просто йшов попри нього”.
Саме так і жив — чесно, прямолінійно, без пафосу.
7 березня 2023 року Дмитро загинув під Бахмутом. Через три дні на Майдані Незалежності прощалися тисячі людей. І це було не про політику, не про офіційні церемонії. Це був щирий людський біль.
Чому ця табличка важлива
Меморіальна табличка біля Аскольдової могили стоїть поруч із могилою Дмитра. Вона не привертає уваги яскравістю чи складним дизайном. Навпаки — виглядає стримано. Саме так, як і повинно виглядати щось, що стоїть поруч з особистою, людською історією.
Через QR-код на табличці відвідувачі можуть дізнатися більше про Дмитра. Але навіть без технологій це місце промовляє багато.
Тут не потрібні довгі пояснення.
Тут стає зрозумілим, що пам’ять — це не бронза, не акрил і навіть не слова.
Пам’ять — це люди, які приходять і не проходять повз.
Саме тому табличка, хоч і невелика, стала частиною простору, де вшановують тих, хто віддав життя за свободу.
Про те, як створювали меморіальну табличку
Створенням таблички займалися майстри Гудвіл Дизайн Сервіс, київська команда, що понад два десятиліття працює з табличками та меморіальними об’єктами.
Про цю роботу вони говорять небагато. І це правильно. Є проєкти, де не місце гучним словам.
Тут важлива точність, коректність і делікатність.
Фахівці підбирали матеріали, узгоджували символіку, працювали з фотографією, ретельно налаштовували друк. Готували металеву стійку так, щоб вона стояла впевнено, але не затьмарювала головного.
Кожна деталь мала значення, адже мова йде не про об’єкт — а про пам’ять.
Тиша, в якій багато сказано
До Аскольдової могили приходять по-різному:
— з квітами…
— із запитаннями…
— з тишею…
— з людською вдячністю…
І кожен залишається тут рівно настільки, наскільки йому потрібно.
Меморіальна табличка Дмитру Коцюбайлу — не про скорботу.
Вона про гідність.
Про шлях.
Про людину, яка була справжньою й залишила після себе світло, що не згасає.
Тут можна зупинитися.
Подумати.
Згадати.
І сказати просте:
Дякую
